Елена Касьян Спека бере за зябра

Спека бере за зябра і топить в небі – Дихай отим блакитним, м’яким, гарячим. Не поспішай, бо все, що насправді треба – Бути живим і зрячим, живим і зрячим.

Птаха пливе вгорі, як небесна риба – Глибше і глибше, неначе от-от потоне. Скільки з цієї реальності не вистрибуй, Не перетнеш без болю свої кордони.

Не перетнеш без остраху цю безодню, Де лиш пісок і вітер будують стіни, Але живи сьогодні, живи сьогодні, Бо не помітиш, як сьогодення сплине.

Маєш квиток і маєш свою валізу. Думай тепер – поїхати чи зостатись. Спека, як сумнів, у кожну шпарину лізе, Щоби в тобі гніздитися і зростати.

Шарпнеться потяг – вірветься щось у грудях, Будеш стояти один на пустім пероні. Плакати легше одному, аніж на людях. Вітер читає світ по твоїй долоні…